— Цього року ти стрибнув ще на одну сходинку і попрацював із масштабним проєктом “Євробачення-2023” фактично на міжнародному рівні. Це було для тебе чимось важливим чи просто ще одним кейсом у резюме?
Насправді я єврофан з великим стажем. Вже багато років не пропускаю жодного шоу — ні фіналів, ні навіть півфіналів. Навіть коли в самого горіли усі дедлайни, була купа зйомок чи постановок шоу і безсонні ночі, я кожен рік усе одно вибудовував свої графіки саме так, щоб знайти час для Євробачення. В 2018 році літав на Євроарену в Лісабон. Тому, звісно, мені було дуже цікаво самому стати частинкою цього проєкту та створити його своїми руками. Ну, а конкретно в 2023 році це ще й було дуже відповідальною місією — показати на весь світ усю багатогранність і самобутність української культури. Звісно, робота в команді міжнародного рівня — це крутий кейс. Зі свого боку можу сказати, що ця співпраця була однією з найкомфортніших за увесь мій досвід. До мене прислухались і мене завжди чули.
— За майже півтора року з початку повномасштабного вторгнення ти не відвик від роботи над шоу такого рівня?
Це насправді не перше моє шоу після початку повномасштабного вторгнення. Першим було шоу для Олі Полякової “Все буде добре” в КВЦ Парковий, яке відбулось у березні. Тоді, до речі, теж не складно було втягуватись, я почав працювати над шоу і все понеслось дуже швидко й гармонічно. Коли ми вперше побачились із Олею на прогоні, я помахав їй рукою і на автоматі продовжив займатись своїми справами, а вона каже: “Германе, а ти не хочеш підійти і обійняти мене? Нічого, що ми не бачились більше року?”. А в мене тоді таке відчуття було, наче ми востаннє бачились тиждень тому максимум.
Звісно, на Євробаченні я втомлювався, бо це шоу такого масштабу, над якими я не працював раніше. Додайте до цього ще складну дорогу в обидві сторони, адже зараз не той час, коли можна було сісти на літак і через декілька годин бути на місці. У мене були моменти, коли голова паморочилась, ноги підкошувались, не хотілось ніякого Євробачення, хотілось лягти в номері на ліжко і проспати добу, а краще дві. Але коли я дивився на результат своєї роботи, то втому як рукою зняло. Це був неймовірний досвід і крута можливість показати Україну світу. І я дуже щасливий, що ми з командою це усе зробили!
— Це правда, що крім Євробачення ти жодного разу не виїздив з Києва, навіть у перші дні, коли тут було максимально гучно?
Так, я майже увесь цей час залишався в Києві. Хіба що минулого літа провів декілька днів у Карпатах. Буквально за місяць до початку повномасштабного вторгнення ми винайняли новий офіс. Він знаходився на першому поверсі. Я зібрав там усіх друзів та співробітників, також їх домашніх тварин. Страшно не було. Напевне, мене рятувало те, що я постійно перебуваю у своєму всесвіті, у своїй творчості і завжди трохи абстрагований від реальності.
Наприклад, у перший день повномасштабного вторгнення я подзвонив своїй піарниці і сказав: “Так, зараз треба буде твоя допомога, я хочу підготувати пост…”, а вона мені: “А-а-а, як же я тебе обожнюю, я зараз в шоці, їду за водою і бензином, скрізь люди панікують, черги, натовпи, а ти мені кажеш про роботу! Тебе нічого не змінить!”.
Я постійно працював у Києві — і під обстрілами, і при відключеннях світла. Деякі ідеї для Євробачення придумував, прослуховуючи пісні на плеєрі в темноті. А ідея номеру для співачки Alyosha на Євробаченні прийшла мені в голову, коли я ховався у бомбосховищі.
— Ти так сильно любиш Київ?
Так, це особливе для мене місто, це місто сили. Це моє місто, а я — його людина. Хоча наші відносини склались не відразу. І це місто прийняло мене тільки з другої спроби. Коли мені було 17 років, я приїхав вступати на режисуру і не вступив. Йшов вулицями в сльозах, але розумів і знав, що я сюди повернусь будь-якою ціною. І повернувся, коли вступив на бажаний факультет через рік. Спочатку жив у гуртожитку в кімнаті на вісім чоловік, але крок за кроком йшов до своєї мети.
— Ти когось втратив на цій війні? Якщо не фізично, то, можливо, морально? Ніхто з близьких не прийняв сторону ворога?
Мені дуже пощастило. Всі мої рідні і близькі — живі і здорові. Ніхто не “зетнувся” і в усіх все більш ніж однозначно: росія — країна-терорист. Хіба що я дуже засумував за своєю мамою, бо вона зараз у Румунії, ми не бачились вже майже два роки. Коли я буду задмухувати свічки на торті на своє 34-річчя, загадаю найважливіше для себе бажання, окрім Перемоги, бо про неї мріє 24/7 кожен з нас, — побачити маму.
Мама Анжеліка — мій найкращий друг і найголовніша в усьому світі для мене людина. Коли почалась війна, Одеську область і наше містечко обстрілювали дуже сильно. Мама спочатку вперто лишалась вдома і кричала, що на вилах винесе кожного з росіян, хто туди наблизиться, і навіть самого путіна. Але я зміг її вмовити виїхати. Вона взяла кота і відправилась в невеличке румунське містечко. Вони добирались декілька діб. Я дуже за нею сумую і мрію про нашу довгоочікувану зустріч.
— Як змінилась твоя творчість за час повномасштабного вторгнення?
Так само, як і я сам, як усі українці — ми більше почали цінувати своє, більше заглиблюватись у витоки, згадувати своє минуле і розуміти, що без нього нема і не буде майбутнього. Моя місія — створювати красу, і зараз я продовжую це робити крізь призму актуальних мистецьких засобів.
— Що у тебе з особистим життям? Складно поєднувати з таким графіком?
Дуже складно, завжди було складно. В першу чергу тому, що по своїй природі і по складу характеру я людина-одинак. Я реально не дуже сімейна людина і не дуже розумію, як правильно будувати сім'ю. Я занадто зосереджений на творчості і роботі. Всю енергію віддаю цьому, і по приходу додому не маю ані сил, ані бажання віддавати свою енергію ще комусь. Хочеться відпочивати і видихати.
Моя кохана людина має розуміти, що додатком до мене йде уся моя робота і уся моя команда. Збори, колли, зуми, дзвінки моєї піарниці о третій ночі. І не кожна людина могла таке витримати. Але круто, що майже з усіма моїми другими половинками ми лишались класними друзями.
Нові знайомства — теж той ще кейс. Якось людина, яка мене зацікавила, мені сказала: “Ой, я вас знаю, вас по телевізору показували”. І я тут вже не знав, що відповідати і як реагувати. Але я не переймаюсь цим питанням, якщо чесно. Зараз акценти сфокусовані на іншому.
— Які плани на наступний творчий рік?
Та зараз такий час, що складно планувати наступний творчий день, а ви про рік! Я вже маю деякі домовленості з артистами щодо концертів, також зніматиму кліп одній артистці, але поки не з'явилися офіційні анонси, я про них не казатиму.
— Як плануєш святкувати День народження?
Ніяк. У колі найближчих, максимум. Після Євробачення зовсім не хочеться феєєричних святкувань. Хочеться висипатись і якнайщастіше потрапляти до спортзалу.
Фото: особистий архів, пресслужба
